Хвилі приємно хлюпали, легкий вітерець грав на широкому плесі Дніпра. Хвилі несли жовте листя, як той час що несе наше життя. Хмари затягли усе небо, але вони не лякали дощем, вони відповідали душевному настрою. Не вистачало тільки дощу, дощу з грозою. Але може то навіть було б і зайвим…
Залізна посудина – баржа – колихалась на хвилях Дніпра, неначе чиїсь почуття – такі величні, незрадливі,  непохитні, але в той же час такі крихкі, вразливі, невічні, підвладні хвилям життя…
Залізо, криця…
Не існує в світі нічого непохитного, нічого вічного…окрім одного БОГА, і не здолати людям цю істину.
Тяжкою ходою, людини що вже бачила одну сторону медалі життя, і чула про її іншу сторону, він зійшов на залізне судно, він розумів…він уявляв, до чого це може привести. Але він прийняв виклик і йшов з високо піднятою головою, розуміючи усі наслідки цієї дуелі. Жоден м’яз не рухався на його обличчі. Те від чого він намагався втекти тепер стояло у його на дорозі, і неможливо було це обійти…для справжнього чоловіка це було іспитом на виживання. І В ЙОГО БУЛА ВІРА, ЩО ВІН ВИНЕСЕ  ЦЕЙ ІСПИТ. Якщо здатися зараз, навіщо потрібні були ті намагання…
Твердою ходою назустріч випробуванням (я витримаю, я міцний горішок , я просто так не здамся…), труднощам (я буду сильним, я не здамся, я не піддамся на умовляння…), життю (я витримаю, я здолаю, я виграю цей бій…) він зійшов на борт посудини. ( Чому саме я, чому саме мині дісталась така роль…). Його знайомий вийшов йому назустріч, розпростяг обійми, вони давно не бачили один одного…
- За зустріч!
Це був тільки початок, далі вони пили без тостів, як люди, що знають один одного дуже добре, щоб щось бажати щось один одному…
- Ну як там життя?
- Життя прекрасне! Все буде (з…) як найкраще!
- Життя завжди таке…
Вони не розуміли , чи був це початок кінця, чи кінець початку, та головне що вони відчували, що це було… і це було з їми…вони це знали…

Отредактировано teodor (21.01.2012 03:19)